З відродженням української державності в період національ-но-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. відроджувалась і Українсь-ка автокефальна православна церква (УАПЦ).

Українська православна церква (УПЦ), що перебувала в повній підлеглості щодо Російської православної церкви, у своїх автокефальних змаганнях потребувала державної підтримки. Саме завдяки українській армії та її керівникові – головному отаману військ УНР Симону Петлюрі ідея автокефалії УПЦ здобула визнання й почала здійснюватись що не дивує, оскільки найбільш свідомий елемент української національно-визвольної революції був сконцентрований саме в армії.

1 січня 1919 року був оприлюднений Закон УНР «Про автокефалію УПЦ та її вищій уряд». Було вжито заходів щодо виз-нання статусу УПЦ Вселенським Константинопольським патріархом. На прохання С. Петлюри уряд УНР виділив 2 млн. гривень для перекладу й видання церковної літератури української мовою.

Проте, на жаль, утілити в життя Закон повною мірою не дозволяла напружена військово-політична ситуація: УНР постійно перебувала у стані війни, армія УНР вела безперервні бойові дії, виборюючи українську державність.

Українське національно свідоме духовенство щиро вітало й активно підтримувало утворення та становлення Української Народної Республіки на національних традиціях і культурі, особливо її оплоту – армії.

Армія УНР складалась в основному з козаків і старшин православного віросповідання, тому не виникало зайвих питань з боку вищого військового керівництва, священикам якої конфесії надати пріоритет під час організації душпастирської служби. Душпастирю відводилась в армії почесна роль духовного лідера, здатного дати життєві орієнтири військовослужбовцям, регламен-тувати принципи організації їх морального й ідейного виховання.

З 1919 року протопресвітер Павло Пащевський очолив Головну управу військового духовенства армії УНР і особисто брав активну участь у героїчному Першому Зимовому поході, перебуваючи у давах частин дієвої армії УНР генерала М. Омеляновича-Павленка упродовж боїв як з «білими», так і «червоними» російськими військами, перебував на фронті влітку й восени під час російсько-польської війни 1920 року.

З архівних джерел відомо, що в українських стрілецьких бригадах і дивізіях була заснована посада пан-отця (дивізійного або бригадного священика).

Вагомість і необхідність душпастирської служби в період російсько-польської війни підкреслена Наказом Головної команди військ УНР № 32 від 5 жовтня 1920 року: «На підставі висновків реєстраційної комісії на дійсну українську військову службу по військово-духовній офіції зараховуються: до складу штабу 4-ої Київської дивізії-протоієрей Микола Мариніч, до складу штабу 2-ої Волинської дивізії – протоієрей Василь Сукачів, до складу штабу 4-ої Київської запасної бригади – протоієрей Анатолій Волкович, до складу штабу Окремої кінної дивізії – протоієрей Михайло Овертович». Посада пан-отця прирівнювалася до рангу підполковника. Священики отримували грошову платню за службу в армії, як і старшини, забезпечувались усім необхідним, як і всі військові .

Пан-отці благословляли підрозділи перед боєм, війська – перед походом, сповідували індивідуально тих, кому це було потрібно, у будь-якій ситуації, відправляли релігійну службу в престольні православні свята (у часи затишшя між боями), благословляли мобілізованих під час присяги на вірність Українській Народній Республіці. Помітна робота проводилась і щодо посвячення зброї та техніки. З джерел того часу відомо про посвячення 5 вересня 1920 року в м. Станіславові пан-отцем Павлом Пащевським, перед відправкою на фронт, бронепотяга «Кармелюк». Посвячення було урочистим козацьким святом за присутністю Голови УНР, головного отамана військ УНР С. Петлюри, з обов’язковим виконанням українських пісень козацьким хором і після завершення загальних урочистостей – парадом юнаків зі Спільної юнацької школи.

Дослідження цього питання має велике значення для української воєнно-історичної науки та є безцінним досвідом для вирішення проблеми сьогодення – впровадження душпастирської служби в сучасній українській армії.