Сучасна соціально-філософська рефлексія відчуження. Відчуження і виробнича діяльність


П.К. Найдьонов, В.В. Білецький
Донецький державний університет управління, Україна

У статті автори аналізують філософську сутність феномену відчуження, стверджують, що необхідна змі-на технократичної парадигми мислення на духовно-гуманістичну.


В умовах сучасного науково-технічного проґресу та його соціальних наслідків, в умовах загострення глобальних протиріч, які ставлять кардина-льне питання про існування людини і людства на планеті, а також в умовах зміни тех-нократичної парадигми мислення і діяльності на духовно-моральну, проблеми праці, розпредмечування, опредмечування, відчуження, ідеалізації й об’єктивації матеріаль-них і духовних продуктів постали перед людством особливо гостро й актуально.

Зміст цих проблем полягає у пошукові способу зниження порогу напруженості і небезпеки з боку технізованої «другої природи», створеної люд-ством у процесі різноманітної відчужувальної діяльності.

Принаймні трьохтисячолітня історія світової філософської думки є історією з’ясування місця і ролі людини у світі, історією стосунків продуктив-ної людини з продуктами власної праці, історією, яка відповідає на докорінне питання буття: що може і чого не може зробити людина в матеріальному і духовному світі, який вона створює? Якими є межі людської діяльності?

Вирішення цього питання було, є і буде питанням суб’єктно-об’єктного відношення, яке постійно висвітлювалося філософами в онтологічному і гносео-логічному аспектах. Це основне питання i є проблемою відчужувальної діяльності людини. Його науковим аналізом переймалися численні мислителі Античності, Відродження, Нового часу, Просвітництва, німецькі класики, марксисти, представники екзистенціалізму і персо-налізму. Серед таких персоналій слід, зокрема, виділити Платона, Арістотеля, Т. Гоббса, П. Гассенді, Б. Спінозу, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ж. Монтеск’є, К. Гельвеція, П. Гольбаха, Д. Дідро, Ж. Ламетрі, І. Канта, Й. Фіхте, Г. Шеллінга, Г. Геґеля, Л. Фойєрбаха, К. Маркса, М. Бердяєва, К. Ясперса, Ж.-П. Сартра, М. Гайдеґґера, Е. Муньє [1-44].

Проте, попри значну кількість плідних філософських спроб висвітлення феномену відчуження у минулому, наявним є певний брак сучасних зага-льнонаукових досліджень цього явища у цілісному контексті – як проблеми суб’єктно-об’єктного відношення.

Таким чином, актуальність теми даної статті визначається, по-перше, неоднозначним характером проявів суб’єктно-об’єктного від-ношення, особливо у контексті сучасних, у тому числі вітчизняних соціальних реалій, по-друге, наявним браком сучасних комплексних філософських досліджень феномену відчуження як загальної форми буття людини і людства.

Методологічним джерелом сучасного розв’язання проблеми відчуження, на нашу думку, є теза: «сьогодні людина не тільки відбиває реальний світ, але і створює його, утворюючи в процесі праці просякнуту наукою і технізовану “другу природу”». Саме в процесі трудової діяльності відчужуються і об’єктивуються духовні та матеріальні цінності суспільства. У цьому зв’язку необхідно визначити зміст поняття «праця», виділивши його основні ознаки.

Варто констатувати, що категорія праці в радянській літера-турі трактувалася переважно в соціально-економічному плані; що ж стосується філо-софсько-соціологічного аспекту, то він розроблявся недостатньо.

Зосередимо основну увагу на філософських, зокрема гносе-ологічних і суспільствознавчих моментах трудової діяльності людини, які характерні для будь-якої стадії історичного розвитку суспільства. Насамперед, відповімо на запи-тання: якою є природа праці? У радянській літературі панувала і дотепер панує точка зору, що праця – це матеріальний фізичний процес перетворення предметів на продук-ти матеріального виробництва. Проте зазначимо, що К. Маркс, незважаючи на свою суто матеріалістичну позицію, чітко виділив в абстрактній праці три універсальних елементи, які присутні у будь-якому її виді: доцільна діяльність, засіб праці і предмет праці. Саме доцільна, ідеально планована діяльність є самою працею, її суттю, тим го-ловним елементом, без якого праця взагалі неможлива.

Отже, людина у процесі праці певною мірою протистоїть при-родним предметам праці і націлена на їх виробниче освоєння: людина повинна їх привлас-нити, суб’єктивувати. Для реалізації цієї трудової мети необхідні два ефективних засоби: ідеальний план – модель перетворення предмета праці у свідомості працівника і техніко-технологічні засоби, за допомогою яких він втілює ідеальну модель у реальному продукті. Зазначимо, що це повною мірою стосується як матеріального, так і духовного виробницт-ва.

З цього випливають два важливих моменти: 1) будь-яка пра-ця має подвійну – ідеально-матеріальну – природу, причому головним її компонентом є ідеальна доцільна діяльність; 2) у самому процесі праці міститься механізм її реалізації: ідеальне збагнення (пізнання) об’єкта, формування моделі майбутньої трудової діяль-ності – розпредмечування і об’єктивація – опредмечування знань, досвіду працівника в матеріальних або ідеальних продуктах суспільного виробництва. Саме в цьому сенсі ідея передує процесові праці і його результату-продукту.

Серйозною концептуальною помилкою філософів радянсь-кого періоду було однобічне тлумачення праці тільки у сенсі праці фізичної, з цього випливала наступна помилка: суспільне виробництво розглядалося тільки як матеріа-льне виробництво, як виробництво речей. Що ж стосується духовного виробництва (розвиток духовної культури, науки, мистецтва, моралі тощо), то воно за виробництво не визнавалося і практично іґнорувалося. Це призводило до неврахування ролі розумо-вої праці як праці продуктивної і соціально значимої. Така серйозна помилка у базовій концепції призводила до іґнорування соціально-технологічної ролі інтеліґенції, яка зво-дилася до рівня соціального прошарку між класами. Суспільні наслідки такого вульга-рно-матеріалістичного підходу виразилися, насамперед, у гальмуванні духовного виробництва, у його шаблонності та однобічності, стаґнації, соціальній кризі і, врешті-решт у гальмуванні матеріального виробництва, ослабленні і розпаді радянської держа-ви.

Як показав історичний аналіз, цієї помилки загалом уникну-ла, зокрема, сучасна західна філософія, що позначилося на протилежних соціальних процесах – приділенні посиленої уваги (і посиленого фінансування) духовному вироб-ництву, яке здійснює насамперед інтеліґенція.

Таким чином, філософське тлумачення суб’єктно-об’єктного відношення у контексті сучасних, зокрема, вітчизняних реалій настійно ви-магає перетворення матеріального виробництва на суспільне, яке обов’язково повинне об’єднувати творчі зусилля суб’єктів духовного і матеріального виробництва. Тільки за таких умов сучасне суспільство зможе перейти від екстенсивного способу функціону-вання і розвитку, який почасти має місце, до інтенсивного, який буде просякнутий на-самперед духовно-моральнісним аспектом діяльності.

Розширюючи аналіз досліджуваного феномену, необхідно зазначити, що основними філософсько-соціальними ознаками і принципами праці є та-кі:

1. Праця є свідомим, доцільним і постійним обміном речо-виною, енергією та інформацією, у процесі якого предмет праці перетворюється на продукт виробництва, що задовольняє матеріальні та духовні потреби людини.

2. Праця є свідомим, доцільним процесом адаптації людини до постійно мінливої природи і суспільства, з метою підвищення ступеня природно-соціальної стійкості.

3. Праця є необхідною формою і способом життєдіяльності, ефективним засобом саморозвитку фізичної, розумової і духовної сфер людини і суспі-льства.

4. Праця має складну структуру, у якій виділяються дві го-ловні складові – розумова і фізична праця.

5. За сферами діяльності праця поділяється на культурно-виховну, ідеологічну, політичну, економічну, управлінську, позавиробничу, сімейно-побутову. У своїй сукупності всі ці види трудової діяльності загалом охоплюють виробни-цтво людей, ідей і речей.

6. Будь-яка праця здійснюється за умовою діалектичної єдно-сті доцільної діяльності, засобу праці і предмета праці. Взаємодія між цими трьома елементами і забезпечує виробниче перетворення предмета праці на продукт матеріа-льного чи духовного виробництва.

Розглянемо докладніше основні елементи механізму діяль-ності людини, відчужувальної: розпредмечування, опредмечування, об’єктивацію, ідеа-льне.

Розпредмечування може розумітися як така пізнавально-трудова діяльність людини, яка спрямована на зовнішній природний і соціальний об’єкт. У процесі цієї діяльності у свідомості суб’єкта формується ідеальний образ реа-льного світу, визначаються його основні властивості і якості. Цей образ у свідомості людини чи людства є суб’єктивованим вираженням об’єкта, він відповідний об’єкту, але не є йому тотожним. Об’єктом розпредмечування може виступати і сама людина – тоді розпредмечування являє собою пізнання, збагнення людиною себе і суспільства. Таке самопізнання є своєрідним рефлекторним поглядом людини у себе, у свою са-мість. Ідеальна суб’єктивація об’єктивного необхідна як план, перспектива пізнавальної діяльності людини. Однак цей розпредмечений ідеальний образ не є самодостатнім, він неминуче тяжіє до опредмечування [45].

У свою чергу, опредмечування є протилежним до розпред-мечування процесом, який характеризує продуктивну сторону пізнавальної діяльності людини і фіксується у різних речах, явищах, продуктах духовного і матеріального ви-робництва. Опредмечування – реальний (матеріальний чи духовний) процес уречевлен-ня знань, умінь і виробничого досвіду працівника у продуктах його трудової діяльності, її логічний результат. Опредмечування за своєю природою може бути матеріальним чи ідеальним утворенням і втілюватися в різних цінностях матеріальної чи духовної куль-тури.

Об’єктивація – трудовий процес, який характеризується від-діленням, відторгненням, забезпеченням незалежності існування продуктів матеріаль-ного і духовного опредмечування. Об’єктивація також є самостійним існуванням і фун-кціонуванням цінностей матеріальної та духовної культури (механізмів, технічних засобів, споруджень, засобів інформації і зв’язку, наукових відкриттів, теорій, винахо-дів, інновацій, законів, моральних настанов, політичних програм, світоглядних, філо-софських, моральних, естетичних теорій, творів мистецтва тощо). Усе це є уречевленою силою цивілізованої людини і суспільства.

Як справедливо стверджують сучасні, зокрема українські, фі-лософи, за своєю функцією ці об’єктивовані феномени мають нейтральний характер стосовно людини і суспільства, самі по собі не несуть ні добра, ні зла. Однак сама лю-дина, соціальна група, суспільний клас, нація (а сьогодні і наднаціональні утворення) не можуть бути байдужними до об’єктивованих цінностей [46]. Вони по-різному їх ви-користовують у своїх національних, класових, корпоративних інтересах. Тобто виникає ефект зворотного впливу цінностей матеріальної і духовної культури на соціум, ефект позитивного чи неґативного відчуження на благо чи на шкоду людині і суспільству.

Об’єктивація суб’єктивного таїть у собі гносеологічну не-безпеку розбіжності цілей і прагнень людини, суспільства з результатами опредмечу-вання і об’єктивації. Ця небезпека розбіжності образу світу з самим об’єктивним світом коріниться в суб’єктивному характері самого процесу пізнання. Воно завжди є віднос-ним, фраґментарним. Тобто ми, насамперед, осягаємо те, що можемо і бажаємо пізнати, те, що приносить нам користь – про існування «ідолів» роду, печери, театру і ринку го-ворив ще англійський філософ Франциск Бекон Веруламський.

У результаті такої розбіжності ідеалу і результату сучасне суспільство і переживає зараз глобальні екологічні, демографічні, технологічні, війсь-кові і культурологічні проблеми-протиріччя, які загрожують людині, природі і суспіль-ству.

Змістоутворюючим моментом трудової відчужувальної дія-льності є унікальний феномен ідеального, який властивий лише людині. Його сутність полягає у спроможності до утворення суб’єктивного образу об’єктивної дійсності, ві-дображення зовнішнього світу в різних формах діяльності людини, у формах її свідо-мості і волі. Тобто ідеальне є ні що інше, як форма речі, явища чи процесу, абстрагована від свого об’єктивно-матеріального носія і перетворена на активні свідомі форми діяльності людини і суспільства.

Безпосередньо ідеальним є суб’єктивоване ідеальне буття відображеного і відтвореного свідомістю предмета, речі чи явища. Без феномену ідеа-льного істота не є людиною, бо не може здійснювати теоретичний обмін речовиною, енергією та інформацією між собою і природою, а індивід без ідеального не може ви-ступати справжнім посередником між речами природи, оскільки ці речі включені до процесу суспільного виробництва і функціонують у ньому як його матеріал, засоби і знаряддя. Саме ідеальний образ і вимагає своєї реалізації в упредметненому матеріалі: у мові, словах, символах, інших логічних формах – інструментах розумової діяльності людини.

Ідеальне має діалектичну природу: це те, що існує у вигляді зовнішньої чуттєво сприйнятої речі, і у вигляді діяльної здатності людини. Це діалектична єдність наявного буття створеної речі і діяльності суб’єкта, ця єдність має свій ідеальний внутрішній образ, свої потреби, цілі. У зв’язку з цим важко погодитися, зокрема, з філосо-фом Е. Ільєнковим, який писав про те, що в ситуації, коли продукт створений і суспільство задовольнило в цьому предметі свої потреби, а діяльність згасла в продукті, то ідеальне також вмерло [47, с. 225]. Натомість треба наголосити, що ідеальне не зникло, а, по-перше, набуло об’єктивованої форми матеріального чи духовного буття і, по-друге, воно своєю матеріальною наявністю постійно заявляє про свою ідеальну сутність, втілену колись у ма-теріальному.

Отже, ідеальне є особливою здатністю людини як суб’єкта сус-пільно-трудової діяльності, яка звершується у формах, створених попереднім культурним розвитком суспільства.

Без постійного відновлення ідеалізації реальних об’єктів, без соціальної життєдіяльності, без перетворення їх на ідеальне, а тим самим без символі-зації, людина взагалі не може виступати як діяльний суб’єкт суспільного виробництва і відтворення матеріального і духовного життя суспільства, як посередник між силами і тілами природи і собою як «мірою всіх речей», як суб’єкт суспільного виробництва.

На підставі вищевикладеного ми можемо констатувати, що механізм трудової відчужувальної діяльності полягає в діалектичній взаємодії розпредме-чування, ідеалізації, опредмечування, об’єктивації і, власне, самого процесу відчуження від суб’єкта матеріальних і духовних продуктів його діяльності, які протистоять людині і сус-пільству. Ці об’єктивовані духовні і матеріальні продукти діяльності викликають як пози-тивні, так і неґативні соціальні наслідки, що стають нерідко загальнолюдськими глобальними проблемами. Важливо відзначити, що межа між позитивними і неґативними соціальними наслідками відчуження дуже умовна, відносна і взаємно передбачувана; їх неможливо розірвати, мислити про них відокремлено, у вигляді самостійно існуючих.

Ступінь розвитку та ефективність відчужувальної діяльності виражається в межах людської свободи та історичної необхідності. У цьому плані від-чуження є діалектично суперечливою єдністю свободи і необхідності, що, з одного бо-ку, обмежує і реґламентує вільну людську діяльність, а з іншого боку, є вираженням творчої свободи людини. Разом з ростом вільної трудової діяльності людини зростає також і її несвобода, залежність від «першої» і «другої» природи – продукту трудового відчуження.

У контексті цього ми вважаємо цілком справедливими по-зиції екзистенціальних філософів. Зокрема, вірним є те, що для людини її свобода озна-чає реальну можливість здійснювати вибір того чи іншого життєвого рішення, тієї чи іншої культурної системи цінностей і, у кінцевому підсумку, – обирати себе як особис-тість. У цьому контексті можливість вільного вибору означає одночасно прийняття на себе всієї повноти відповідальності як перед собою, так і перед усім суспільством. Саме в цьому високому змісті людина з необхідністю виявляє свою свободу і відповідаль-ність за свої позитивні і неґативні відчужувальні дії.

Цікавим аспектом відчуження, як соціального явища, на нашу думку є його «байдужість», об’єктивна нейтральність стосовно різних верств і груп суспільства, однак самі соціальні спільноти мають різні потреби та інтереси, по-різному використовують (на благо чи на зло) продукти відчужувальної діяльності від-носно себе чи суспільства в цілому. З різного використання досягнень духовної і мате-ріальної культури випливають різні соціальні наслідки (позитивного чи неґативного плану).

Слід відзначити, що в аксіологічному розрізі суб’єктивна по-зитивність чи неґативність відчуження виникає тільки внаслідок суб’єктивної оцінки лю-диною, суспільством тієї чи іншої об’єктивної дії. Така оцінка залежить від численних культурно-історичних факторів і може варіюватися в широких межах континууму, екстре-мумами якого є точки суто позитивної чи суто неґативної оцінки, тобто оцінка відчужува-льної діяльності людини має відносний характер. Зауважимо, що така логіка приводить до висновку щодо теоретичної можливості нейтрального оцінювання людиною наслідків від-чуження, яке у суспільній практиці має місце, скажімо, при слабкій і несвідомій громадян-ській позиції, байдужому ставленні до продуктів власної (і не тільки) праці тощо.

З позицій діалектики відчуження виникає там, де має місце боротьба протилежних сил і тенденцій. У цьому плані у процесі відчужувальної діяль-ності розв’язуються застарілі протиріччя і виникають нові: це протиборство є нескін-ченним, що додатково вказує на одвічність феномену відчуження. Прикладом загострення таких застарілих протиріч є, зокрема, нова, сучасна, якість глобальних культурологічних, екологічних, демографічних, технологічних, військових негараздів. На цьому прикладі ми бачимо, що збільшення інтенсивності і відчужувальної діяльнос-ті, спрямованої людством на продукування позитивних наслідків чи продуктів, часто прямо пропорційне інтенсивності впливу неврахованих неґативних наслідків відчужен-ня.

Іншими словами, безсумнівно, що створені продукти виробни-чого відчуження несуть людині, суспільству блага культурної цивілізації, розширюють па-нування людини над природними і соціальними силами. Однак разом з позитивним впливом відчужених продуктів на людину росте їх неґативний вплив. З позицій сьогодення людина, користуючись позитивними продуктами, знаходиться у владі світу кібернетики, технократичного способу мислення і буття, світі, в якому розходження між живими істо-тами й автоматами мізерне і надалі нівелюватиметься (феномен кіборгів тощо). Природній людині залишається все менше місця у суто людських проявах, виникає ситуація втрати суті та значимості феномену одиничного начала, яке програє сьогодні глобалізаційним проце-сам.

Розкриваючи морально-психологічний підтекст відчуження, за-значимо, що воно викликає як позитивно-комфортний, так і неґативно-дискомфортний стан людини (захват, страх, почуття нікчемності, безпритульності та ін.). Ці психологічні переживання є показником ступеня задоволеності чи незадоволеності потреб та інтересів людей, суспільства.

Відчужувальна діяльність також втілюється у суспільному ладі, у формах державного управління і устрою, тобто у державно-правовій надбудові суспільства.

Таким чином, підсумовуючи викладений аналіз сукупності властивостей феномену відчуження, ми бачимо, що він являє собою багатогранне соці-альне явище, яке здобуває певне вираження і прояв у залежності від конкретно-історичних умов суспільства. Філософське наповнення феномену відчуження може бу-ти викладене у наступних п’яти позиціях, які відбивають основні принципи його соціа-льної моделі:

1. Відчуження є відношенням людини-суб’єкта до зовнішньо-го світу-об’єкта, воно відповідає на питання: яким є місце і роль людини у світі, чи, інши-ми словами, що може і чого не може зробити людина і суспільство в цьому світі? Таким чином, відчуження одночасно є онтологічною і гносеологічною стороною основного пи-тання філософії.

2. Відчуження як феномен виникає у процесі активного став-лення людини до природи і суспільства, тобто воно має місце тільки у процесі праці, у процесі суспільного виробництва ідей і речей, спрямованого на задоволення різномані-тних суспільних і особистих потреб та інтересів.

3. Відчуження виникає у процесі перетворення природи на «другу» суб’єктивовану, знауковлену і технізовану натуру. Цей процес є трудовим об-міном речовиною, енергією та інформацією між суспільством і природою.

4. Відчуження за своєю природою має ідеально-матеріальний характер. Воно є виробництвом цінностей культури людства. Вектор від-чужувального руху прямує від ідеального, суб’єктивного, до матеріального, опредме-ченного, об’єктивного, в якому ідея передує продуктові діяльності. Тому до суспільно-історичної практики людства може бути застосоване біблійне «спочатку було Слово».

5. Відчуження має загальний, універсальний і одвічний харак-тер, є способом життєдіяльності людей, неодмінною умовою існування історичного суспі-льства. Тобто відчужувальна діяльність людини і суспільства властива всім суспільно-економічним формаціям і типам цивілізації – таким чином ми вважаємо сумнівним твер-дження марксизму про історичну обмеженість відчуження і вважаємо пов’язаність відчу-ження тільки з антагоністичними формаціями обмеженим класовим підходом до розв’язання проблеми.

    ЛИТЕРАТУРА
  1. Платон. Апология Сократа: Критон; Ион; Протагор. – Москва: Мысль, 1999. – 860 с.
  2. Аристотель. Собрание сочинений: В 4 т.: – Москва: Мысль, 1983. – Т. 4. – 830 с.
  3. Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. – Москва: Мысль, 1964. – Т. 2. – 748 с.
  4. Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. – Москва: Мысль, 1964. – Т. 1. – 583 с.
  5. Гассенди П. Сочинения: В 2 т. – Москва: Мысль, 1966. – Т. 1. – 431 с.
  6. Гассенди П. Сочинения: В 2 т. – Москва: Мысль, 1968. – Т. 2. – 836 с.
  7. Спиноза Б. Избранные произведения в двух томах. – Москва: Госполитиздат, 1957. – Т. 1. – 631 с.
  8. Локк Дж. Сочинения: В 3 т.: Пер. с англ. – Москва: Мысль, 1985. – Т. 1. – 621 с.
  9. Локк Дж. Сочинения: В 3 т.: Пер. с англ. – Москва: Мысль, 1986. – Т. 2. – 560 с.
  10. Руссо Ж.-Ж. Избранные сочинения: Пер.с фр. – Москва: Гослитиздат, 1961. – 831 с.
  11. Руссо Ж.-Ж. Объ общественномъ договорЂ: Пер. с фр. – Санкт-Петербург: Изданіе Д.Е. Жуковскаго, 1907. – 247 с.
  12. Монтескье Ш. Избранные произведения. – Москва: Госполитиздат, 1955. – 799 с.
  13. Гельвеций. Сочинения: В 2 т. – Москва: Мысль, 1973. – Т. 1. – 647 с.
  14. Гельвеций. Сочинения: В 2 т. – Москва: Мысль, 1974. – Т. 2. – 678 с.
  15. Гельвецій Кльод Адрієн. Про людину, її розумові здібності та їх виховання: Пер. з фр. – Москва: Пролетар, 1932. – 384 с.
  16. Гольбах П.А. Избранные произведения: В 2 т.: Пер. с фр. – Москва: Соцэкгиз, 1963. – Т. 1. – 715 с.
  17. Гольбах П.А. Избранные произведения: В 2 т.: Пер. с фр. – Москва: Соцэкгиз, 1963. – Т. 2. – 563 с.
  18. Дидро Д. Избранные произведения. – Москва; Ленинград: Гослитиздат, 1951. – 410 с.
  19. Дидро Д. Сочинения: В 2 т.: Пер. с фр. – Москва: Мысль, 1986. – Т. 1. – 592 с.
  20. Ламетри Ж.О. Сочинения: Пер. с фр. – Москва: Мысль, 1983. – 2 изд. – 509 с.
  21. Кант И. Сочинения: В 6 т. / АН СССР. Ин-т философии (Философ. наследие.). – Москва: Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 1. – 544 с.
  22. Кант И. Сочинения: В 6 т. / АН СССР. Ин-т философии (Философ. наследие.). – Москва: Мысль, 1965. – Т. 3. – 800 с.
  23. Кант И. Сочинения: В 6 т. / АН СССР. Ин-т философии (Философ. наследие.). – Москва: Мысль, 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – 478 с.
  24. Фихте И.Г. Избранные сочинения: В 2 т. – Москва: Типография Мамонтова А.И., 1916. – Т. 1. – 522 с.
  25. Фихте И.Г. Сочинения: Работы 1792 – 1801 гг. – Москва: Ладомир, 1995. – 654 с.
  26. Шеллинг Ф.В.Й. Система мировых эпох: Мюнхенские лекции 1827 – 1828 гг. в записи Эрнста Лассо: Пер. с нем. – Томск: Водолей, 1999. – 319 с.
  27. Шеллинг Ф.В.Й. Сочинения: В 2 т. – Москва: Мысль, 1987. – Т. 1. – 637 с.
  28. Гегель Г. Работы разных лет: В 2 т. – Москва: Мысль, 1972. – Т. 1. – 668 с.
  29. Гегель Г. Работы разных лет: В 2 т. – Москва: Мысль, 1973. – Т. 2. – 630 с.
  30. Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. – Москва: Мысль, 1990. – 524 с.
  31. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. – Москва: Соцэкгиз, 1959. – 440 с.
  32. Фейербах Л. Избранные сочинения. – Москва: Типография Мамонтова А.И., 1916. – 522 с.
  33. Фейербах Л. Сущность христианства. – Москва: Мысль, 1965. – 414 с.
  34. Маркс К., Энгельс Ф. Письма о «Капитале». – Ленинград: ОГИЗ Политиздат, 1948. – 336 с.
  35. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. – Москва: Политиздат, 1988. – 574 с.
  36. Маркс К.. Избранные сочинения: В 9 т. – Москва: Политиздат, 1986. – Т. 4. – 681 с.
  37. Бердяев Н.А. О назначении человека. – Москва: Республика, 1993. – 381 с.
  38. Бердяев Н.А. Самопознание. – Москва: ДЭМ, 1990. – 335 с.
  39. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: опыт феноменологической онтологии: Пер. с фр. – Москва: Республика, 2000. – 638 с.
  40. Сартр Ж.-П. Дороги свободы: Пер. с фр.– Харьков: Фолио, 1997. – 367 с.
  41. Сартр Ж.-П. Последний шанс: Пер. с фр. – Санкт-Петербург: Азбука, 2000. – 460 с.
  42. Ясперс К. Всемирная история философии. Введение: Пер. с нем. – Санкт-Петербург: Наука, 2000. – 272 с.
  43. Хайдеггер М. Бытие и время. – Москва: Ad marginem, 1997. – 452 с.
  44. Мунье Э. Надежда отчаявшихся: Пер. с фр. – Москва: Искусство, 1995. – 236 с.
  45. Найдьонов П.К. Відчуженні і труд. Концептуальна модель відчуження // Схід. – 2002. – № 1. – С. 53-57.
  46. Гребеньков Г.В., Нечитайло В.Н. Аксиологический подход к проблеме человечества. – Донецк: ДПИ, 1992. – 186 с.
  47. Философская энциклопедия: В 5 т. – Москва: Советская энциклопедия, 1962. – Т. 2. – 575 с.

В статье авторы анализируют философскую сущность феномена отчуждения, утверждают, что необходима смена технократической парадигмы мышления на духовно-гуманистическую.